ЛЕСЯ ДИЧКО: МУЗИКА, МУЗИКА І ТІЛЬКИ МУЗИКА!

Сьогодні відзначає своє день народження Леся Василівна Дичко — український композитор, педагог, громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв УРСР. Народна артистка України. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Кавалер орденів святого Володимира ІІІ ступеня і Княгині Ольги. Лауреат мистецької премії «Київ» ім. Артемія Веделя.

Леся Дичко зі своїм життєвим «літнім» багатством сповнена енергії, творчих ідей, які хоч інколи й затьмарює головний біль, проте її мистецький дух сильніший за обставини. Вона не уявляє собі життя без музики, творчості, спілкування з людьми. Вечори музикування, які завжди любила влаштовувати у себе вдома, запрошуючи музикантів, художників, цікавих людей, – свято для її душі, для гостей, нагода познайомити зі своїми новими творами, послухати композиції учнів, імпровізувати на пасіонуючі теми. Про цей її талант, мабуть, мало хто знає. А скільки в ній життєлюбності й темпераменту, коли сідає за фортепіано і грає, імпровізує, виконує попурі з опери «Поргі і Бесс» Дж. Гершвіна у джазовому стилі! Коли б американський маестро почув, як українська композиторка віртуозно і блискуче виконує його музику, складну за ритмами, гармонією, фактурою, з якою легкістю модулює з тональності в тональність, то, напевно, низько схилив перед нею голову і був би безмірно радий, що не помилявся у своїх прогнозах щодо «живучості» модерної музики. Ідеальний слух, тонка інтуїція, відчуття стилю допомагають Лесі Дичко миттєво переключатися в іншу чуттєву сферу, оперувати відповідними виразовими засобами. Ці необхідні композиторові здібності дозволяють їй вільно почуватися у неосяжному океані музики.

Визнання новатора в хоровому мистецтві, яке принесли їй кантати «Червона калина» (1968 р.), «Пори року» (1973 р.), остаточно закріпилося за нею у таких творах: півторагодинній ораторії на тексти літописів «І нарекоша ім’я Київ» (1982 р.), «Французьких фресках» для читця та мішаного хору (1995 р.), «Іспанських» для мішаного хору та перкусії, без слів (1996 р.), «Швейцарських» на вірші швейцарських поетів для мішаного й дитячого хору, мецо-сопрано, читців і перкусії (2001–2002 рр.). Уже лише ці опуси з великого доробку композиторки свідчать про широкий діапазон її ідей, їхнього втілення у різних жанрах. Творчість Лесі Дичко асоціюється насамперед з хоровою музикою, якій вона надає перевагу. Можливо, це зумовлено особливостями її натури, повагою до особистості, відчуттям психологічної наснаженості голосу – найчуттєвішого інструмента, здатного відтворити найтонші порухи людської душі. З певністю можна сказати, що в галузі хорової музики Дичко відкрила нові горизонти в хоровому оркеструванні, у розробці поліфонічної і гармонічної фактури, сонористики. Створивши свій самобутній стиль, вона має багато послідовників. Про це вже не говорять, бо так тепер пишуть усі. Але ж вона була серед тих, хто відчув зміни в інтелекті й культурі людей, потребу побороти інерцію минулого, писати по-новому, відповідно до вимог часу.

Після польки Гражини Бацевіч Леся Дичко була другою жінкою-композитором, яка взялася за написання великих кантатно-ораторіальних, симфонічних полотен, чиї твори з успіхом зазвучали у світових програмах. Сфера неокласики, неофольклоризму, що домінувала у творах її учителя Бориса Лятошинського, стала панівною і в її творчості, визначивши ясність задумів, ідей, форми композицій. Новаторкою виступила вона й у метаморфозах масштабних жанрів – опері, балеті, адаптувавши їх до хорової музики. Добре відома її хорова опера «Золотослов» (1992 р.) переконала слухачів у можливості такого експерименту, який до того ж виявився талановитою спробою реанімації первісного народного синкретизму – поєднання хорів, солістів, хореографії – засобами цілком модерної авторської мови без прямолінійних цитацій фольклору і натяків на його наслідування. Ця риса притаманна композиторському стилю Дичко загалом.

Найбільший успіх випав на хорові «Літургії» Л. Дичко, які є окремою віхою в її творчості зокрема та в українській хоровій музиці в цілому. Композиторка першою ще у 1980-ті роки звернулася до написання духовної музики на канонічні тексти. Чи була це випадковість? Ні. «Літургії» стали логічним продовженням її давніх захоплень церковною музикою, архітектурою храмів, які вона відвідувала, хоч би де була.

6 квітня 2017 року житомиряни та гості міста мали можливість бути на авторському концерті відомої української композиторки, лауреата Національної преміїї ім. Т.Г. Шевченка, народної артистки України, кавалера орденів святого Володимира і Княгині Ольги Лесі (Людмили) Василівни Дичко в концертній залі Житомирської обласної філармонії імені Святослава Ріхтера. Участь у концерті також брали Національний ансамбль солістів «Київська камерата» (художній керівник та головний диригент – народний артист України, лауреат Національної преміїї ім.Т.Г.Шевченка Валерій Матюхін та Академічна хорова капела «Орея» (художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Олександр Вацек).

Дивуєшся, як за такої активної творчої праці Лесі Василівні вдається виконувати й безліч громадських обов’язків: вона – голова журі конкурсів молодих композиторів, «Південна Пальміра» в Одесі, хорових колективів «Ялта – Вікторія», член журі Міжнародного хорового фестивалю в місті Хайнувці (Польща), провадить велику роботу як секретар Національної спілки композиторів України з організації хорових концертів «Музик Фесту» і «Прем’єр сезону». http://mus.art.co.ua/lesya-dychko-shlyah-umystetstvi/

Многая літа мисткині!.. Нехай буде благословенне її ім’я.